Валентин Бердт

Власний життєпис

(Принаймні, таким його сьогодні утримує пам’ять)

Говорять, що дитинство має минути в селі, а зріле життя – в мегаполісах. Дякувати долі в мене так і склалося. Народився 1967 р. в селі Яблучне на Сумщині. Як і всі діти пішов до школи, але як слід навчатись було ніколи, бо взимку кликали ковзанка й лижі, навесні не терпілося поплавати на крижинах, досхочу напитися березового соку, полагодити велосипед, а згодом і мотоцикл, щоб хутчіш чкурнути ген туди, де “стовпи підпирають небо”.

Шкода, що восени розпочиналась школа, бо цій порі так звабливо стелилися навколо аромати стиглих яблук, груш, слив, кавунів. А спробуйно скуштувати врою з кожного саду, з кожного баштану? То сктільки ж на часу піде!.. Які вже тут уроки, яка школа? А в лісах дозрівали гриби, на огородах копали картоплю і її можна було пекти в багатті.

Пори року настільки швидко змінювали одна одну, що й не вчувся коли настав той час, коли до дитячої мрії можна було торкнутись рукою. Інакше кажучи настала пора обирати професію. Чи не найбільша частина найкращого в моєму житті лишалася позаду.

В 1984 р. успішно склав іспити й вступив до філологічного факультету Харківського державного університету (спеціальність українська мова та література). Розпочалося справжнє, як для сільського хлопця, богемне життя. От тільки шкода, що недовго тривало.

Закінчивши другий курс, 1986 року, довелося змінити кросівки з джинсами на кирзові чоботи й армійську форму. Служив аж на самому краєчку нашого материка – півострові Камчатка. Екзотика. Незабутні роки, повні пригод, прикрощів і радощів.

Демобілізувавшись у 1988 р., поновив навчання, але після армійського життя та суворих камчатських зим, сповнених випробовуваннями й вихованням вольових рис, студентське життя видалося несерйозним заняттям. Тому, скінчивши третій курс, віддав перевагу заочній формі навчання й подався пробувати себе в журналістиці. І таки спроба видалася успішною: мене прийняли кореспондентом багатотиражної газети “Промінь” НВО “ХЕМЗ”, де я старанно вивчав ази нової справи до 1990 р. Потім була цікава робота в харківській міській газеті “Слобода”, бо на календарі були історичні, переповнені подіями 1991-1993 роки.

Згодом з’явилася, щоправда ненадовго, дитяча газета “Бабах!!!”, куди мене запросили в 1994 році заступником головного редактора. Через рік, я “подорослішав” і перейшов до обласної молодіжної газеті “Событие”. Свого часу в редакції цієї газети працювало чимало знаних та відомих людей, серед яких чільне місце належить Олесю Гончару.

І на той непростий час, коли банкрутувала економіка, припиняли вихід у світ солідні видання, колектив ще утримував (дивом!) унікальну ауру добра, людяності й невичерпної віри в справедливість. Я почувався наче квітка в елітній оранжереї, тому стрімко розпускалися і пелюстки моїх журналістських здібностей: в 1995 р. прийняли до Національної спілки журналістів, неодноразово ставав переможцем обласного творчого конкурсу “Часопис”.

Водночас, з успіхом на професійному фронті, мені довелося розгортати активні дії на протилежному – особистому. І тут також все увінчалося успіхом. В 1994 році я одружився, а вже в 1997 році дружина народила доньку Яну. Звичайно, що на той час ніхто й гадки не мав, що нам доведеться виховувати не тільки доньку, а й співавтора майбутньої дитячої книги “Марципан Пломбірович”.

2000-го року працював в редакції обласної газети “Время” та довго там не затримався, і в же в 2001-му знову повернувся до газети “Слобода”, очоливши роботу відділу інформації газети.

Неймовірно стрімке, масштабне відродження транспортної галузі України під керівництвом Георгія Кірпи, світла йому пам’ять, було настільки цікавим і захоплюючим, що важко було обмежитися роллю стороннього спостерігача. Хотілося бути в гущі життя, переносячи його на газетні шпальти. І мені пощастило: 2002 року був прийнятий кореспондентом на роботу до газети Південної залізниці “Южная Магистраль”. Звідтоді й по нинішній час моє життя тісно переплелося зі сталевими магістралями України. Динамічні будні, часті відрядження, що дарують багато незабутніх, зустрічей з цікавими, непересічними людьми, майстрами й чесними трударями стали не просто професією, а часткою мого життя. І коли б у мене поцікавилися, звідки слід починати трудову біографію непосидющому журналістові-початківцю, то я б, не вагаючись, відповів – із залізничної газети. Такі видання є на кожній із шести залізниць України.

З 2006 р. працюю власним кореспондентом Всеукраїнської транспортної газети “Магістраль”.

Автор книг “Верлібри. Потойбіччя” (1991 р. “Видавець”), “Марципан Пломібрович” (2009р.”Видавництво Старого Лева”) у співавторстві з Яною Бердт, “Мій друг Юрко Цикуль та інші” (2010р. “Видавництво Старого Лева”)

Дипломант конкурсу “Коронація слова” 2009 р.