Ярина Чорногуз – українська активістка та поетка, яка приєдналася до ЗСУ ще у 2019 році, до повномасштабного вторгнення Росії. Вона їздила на Донбас під час так званої «неактивної» фази російсько-української війни, в результаті чого переконалася, що Росія не зупиниться, якщо її не зупинимо ми. Ярина вивчала філологію в Українському національному університеті «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «українська мова та література».
Вірші почала писати задовго до війни, але навіть під час служби приходило натхнення – у 2020 році вийшла її дебютна поетична збірка “Як вигинається коло” . Службу Ярина розпочала у 2019 році бойовим медиком, зараз служить у морській піхоті. Вона хотіла піти в армію одразу після російської агресії у 2014 році, але тоді ж народила доньку, тому вирішила присвятити час її вихованню.
Поступово, як йшла війна, Ярина отримала нову мотивацію – боротися за майбутнє своєї доньки в Україні. Під час вторгнення Росії в лютому 2022 року Ярина вже була на Донбасі. Протягом повномасштабної війни брала участь у запеклих боях під Попасною, Маріуполем і Бахмутом. На своїй сторінці у Facebook вона часто розмірковує про українську історію та культуру.
Нічийний шафран
- Вартість від 29 грн
- Термін доставки 1-4 дні
- Доставляємо службами Нова Пошта або Укрпошта
- Безкоштовна доставка від 1000 грн
- Міжнародна відправка (доставка в інші країни світу)
- Повернення, обмін протягом 14 днів
- Готівкою (в відділенні кур'єрської служби)
- Картою VISA або MASTERCARD
- Apple Pay
- Google Pay
Чи це ще вірші? А чи вже якийсь інший рід і жанр – свідчення поки що вцілілих? Свідчення, записувані не після, а під час. Як їх відчитають мешканці гіпотетичного «трансгуманного» майбутнього, народжені ціною життя поки що вцілілих? Чи будуть вони здатні відчути цю затиснуту в квадратних дужках самотність? Це щоденне співіснування зі смертю і з о́бразами вже загиблих, цей страх забуття, але й прагнення забутися…
Зрештою, чи зрозуміють вони цю стилістичну суміш реалізму з міфологізмом і лірики з публіцистикою? Невідомо. Невідомо, чи взагалі настане колись їхня черга. Натомість так звані сучасники здатні зрозуміти принаймні одне: поки що вцілілі продовжують воювати, бо знають, що війна на виснаження і на винищення не може закінчитися нічиєю. А отже, навіть захований між гірськими зубами нічийний шафран раніше чи пізніше стане чиїмсь. Питання тільки в тому, чиїм саме.
