Шалені тексти. Мала проза українських письменниць

Софія Андрухович — українська письменниця, перекладачка. Лауреатка Літературної премії імені Джозефа Конрада (2015). Найвідоміший твір «Фелікс Австрія» (2014) приніс авторці нагороди «ЛітАкцент» та «Книга року BBC» . 

Майбутня письменниця з'явилася на світ в Івано-Франківську в родині українського письменника Юрія Андруховича. Закінчила місцевий природничий ліцей. Здобувати вищу освіту вирушила до Львова, де й закінчила Українську академію друкарства. Починала свій професійний шлях з часопису «Четвер», де була редакторкою. Згодом вела колонку у виданні «Збруч».

Письменницький дебют відбувся 2002-го з ідилічної повісті «Літо Мілени». У наступні роки вийшли друком прозові збірки: «Старі люди», «Жінки їхніх чоловіків», «Сьомга». 2014 року опублікований роман «Фелікс Австрія». І цього ж року твір став «Книгою року ВВС». Успіх роману серед читачів був настільки потужним, що 2020 року українська кінокомпанія зняла повнометражний фільм «Віддана» за мотивами роману. Також 2020 року опублікований роман «Амадока», який 2023-го здобув премію імені Шолом-Алейхема.

Новим романом письменниці «Катананхе» (2024) уже насолоджуються українські читачі. Переклала з польської мови книжку Мануели Ґретковської «Європейка». З англійської — «Гаррі Поттер і келих вогню» Джоан К. Ролінґ (у співавторстві з перекладачем Віктором Морозовим), твори Кадзуо Ішіґуро й Клайва Льюїса. Одружена з українським письменником Андрієм Бондарем, виховує доньку. Родина мешкає в Києві. 

Грицько Григоренко (справжнжє ім'я Олександра Євгенівна Судовщикова-Косач; березень 1867 — 27 квітня 1924) — українська письменниця, перекладачка, громадська діячка. Дружина Михайла Косача, брата Лесі Українки.

Народилася в місті Макар'єв (нині місто Костромської області, РФ) у сім'ї вчителя Є. Судовщикова, який був другом Михайла Драгоманова. Від 1868 разом із матір'ю жила в родині Драгоманових. Закінчила гімназію, від 1885 навчалася на історико-філософському відділі Вищих жіночих курсів (Київ). Належала до кола молоді, яка гуртувалася навколо Лесі Українки; влітку відпочивала в родині Косачів на Полтавщині та Волині. 12 вересня 1893 одружилася з Михайлом Косачем і виїхала з ним до міста Дерпт (нині Тарту, Естонія), де він закінчував університет і залишився працювати на фізико-математичному факультеті. Там же видала першу збірку імпресіоністичних оповідань «Наші люди на селі» (1898), яку прихильно зустріли Іван Франко та Леся Українка, хоч і критикували за песимізм.

Від 1901 подружжя жило в Харкові. 1903 року, після смерті чоловіка, Григоренко повернулася до Києва, закінчила юридичні курси, працювала в суді, була діячкою Товариства захисту працюючих жінок. Через невдоволення роботою переїхала до м. Гадяч, де займалася домашнім учителюванням і творчою працею. Співпрацювала з київською газетою «Рада», періодичними виданнями «Рідний край», «Літературно-науковий вістник», «Молода Україна». Оселившись у Могильові (нині місто Могилів-Подільський) разом із Оленою Пчілкою, жила з дрібних заробітків.

Автор натуралістичних оповідань переважно з українського селянського побуту, а також робітничого життя («Смерди», «Пересельці», «Ніяк не вмре», «Чи по правді?», «Людям», «Машиніст» та ін.); оповідань для дітей (збірка «Дітки», 1918), п'єс («Яблука», 1918; «Дімин сон», опублікована 1930), спогадів «Хаос», знайдених лише 1980 року (рукопис зберігається у фондах Київського музею Лесі Українки). Створила галерею розмаїтих психологічних портретів селян та українських інтелігентів. Перекладала літературні твори з французької, англійської та шведської мов. Переклала на французьку комедію «Одруження» Миколи Гоголя.

Леся Українка (справжнє ім'я — Лариса Петрівна Косач, у шлюбі Косач-Квітка; 1871, Новоград-Волинський, Волинська губернія, Російська імперія — 1913, Сурамі, Тифліська губернія, Російська імперія (нині Грузія)) — українська письменниця, перекладачка та культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія.

У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів українського жіночого руху та національного відродження.

Серед мистецької спадщини — збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Оксана Забужко — письменниця, авторка двадцяти книжок різних жанрів (поезія, проза, есеїстика, критичні студії). Випускниця філософського факультету та аспірантури з естетики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

На початку 1990-х років викладала україністику в США (Гарвардський, Пенсільванський, Пітсбурзький університети). Твори Оксани Забужко перекладено у понад двадцяти країнах світу, екранізовано, інсценовано, покладено на музику.

Лауреатка численних престижних премій і нагород, остання з яких — премія Центральної і Східної Європи Ангелус за найкращий роман року, виданий польською мовою («Музей покинутих секретів», 2013).

Дарина Дмитрівна Макогон, відома як Ірина Вільде (5 травня 1907, Чернівці — 30 жовтня 1982, Львів) — українська радянська письменниця. Лауреатка Шевченківської премії (1965) за феміністичний роман «Сестри Річинські». Перша жінка-лауреатка цієї премії. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965—1966).

Від 1922 року навчалася в гімназії в Чернівцях. У зв'язку з тим, що місто в 1918 році окупувала Румунія, 1923 року сім'я Макогонів переїхала до Станиславова в межах Другої Польської Республіки, де батько працював учителем. Як стверджує дослідниця Марія Вальо, перше оповідання «Марічка» було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі в 1926 році.

У 1928 році вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. 1930 року під час пацифікацій Дарину Макогон не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станиславова. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 році надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 року). У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 році) з часів навчання в Чернівецькій гімназії, і того ж року написала продовження — повість «Б'є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік.

Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські». 1936 року народила старшого сина Ярему. Зібрала рукописи, опублікувала статті, спогади про Богдана-Ігоря Антонича. У 1939 році вийшла друком повість «Повнолітні діти», яка склала разом із «Метелики на шпильках» і «Б'є восьма» цикл «Метелики на шпильках».

У 1940 році Ірина Вільде прийнята до Спілки письменників УРСР. Під час німецької окупації проживала в селі Микуличин (тепер Надвірнянський район Івано-Франківської області), чоловік працював у мережі ОУН. 1942 року народила другого сина Максима. Після доносу місцевих поляків у гестапо чоловіка зарештували, і того ж дня Ірина з синами, попереджена німецькими урядовцями, втекла з Микуличина до батьків, які мешкали в Ходорові. Згодом чоловіка розстріляли гітлерівці, Вільде з дітьми переїхала до села Добрівляни (тепер Дрогобицький район), влітку 1944 року повернулася до Ходорова, де зустріла прихід «других совітів». У 1945-1949 роках Ірина Вільде працювала спецкореспонденткою газети «Правда Украины». 1947 року стала депутаткою Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. У 1949 році вийшла друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми.

У 1949-1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників, як і Михайла Рудницького, за звинуваченнями в націоналізмі. У травні 1950 року одружилася з російськомовним інженером з Харківщини, полковником КДБ Іваном Дроб'язком (1897-1971), що працював на одному з військових заводів, який збудував для неї дачний будинок у селі Дора біля Яремча. Надалі гоніння вщухли, 1952 року Ірина Вільде опублікувала роман «Повнолітні діти», перероблений з циклу «Метелики на шпильках», в 1955-1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 році. У 1960 році розлучилася з Дроб'язком. 

1964 року вийшов 2-й том «Сестер Річинських». За цей роман у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію. У 1965-1966 очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Численні життєві колізії і проблеми не оминули Ірину Вільде (тривалий час хворіла розсіяним склерозом). Померла 30 жовтня 1982 року. Похована на 59 полі Личаківського цвинтаря у Львові.

Людмила Олексіївна Березіна, в шлюбі Василевська-Березіна літературний псевдонім Дніпрова Чайка (20 жовтня (1 листопада) 1861, c. Карлівка (Зелений Яр) —13 березня 1927, с. Германівка) — українська письменниця.

Українська письменниця другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Дружина українського громадського діяча, письменника та публіциста Феофана Олександровича Василевського.