З непокритою головою. Українська жіноча проза

Оксана Луцишина (1974, Ужгород) — українська письменниця.

Автор книг поезії «Усвідомлена ніч» («Гранослов» 1997) та «Орфей Великий» («Зерна» 2000), збірки оповідань «Не червоніючи» («Факт» 2007) і роману «Сонце так рідко заходить» («Факт» 2007).

Переможець літературних конкурсів «Гранослов» і «Привітання життя», лауреат премії «Благовіст».

Українська письменниця, літературознавець та журналіст.
Народилася 2 березня 1954 р. в смт. Гребінки Київської області.
Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Вивчала чеську мову у Літній школі слов'янських студій Масарикового університету. Згодом  працювала вчителькою в одній із середніх шкіл м. Києва, провідним науковим працівником Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівником прес-центру Національного університету Києво-Могилянська академія, редактором відділу часопису «Українська культура», оглядачем газети «Вечірній Київ», старшим науковим працівником Українського центру культурних досліджень при Міністерстві культури України.
Член Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України.
Авторка  кількох збірок поезій,  книг та низки статей.
 Твори перекладалися англійською, литовською, польською, російською мовами.

Галина Пагутяк — відома українська письменниця. Народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала в село Уріж. Наймолодша з трьох доньок.

Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або, як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб).

Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім.Т.Шевченка. Працювала в школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї.

Як прозаїк дебютувала в журналі «Дніпро» повістю «Діти» (1981 р.). Через рік у письменницькому видавництві України вийшла її перша книга під тією ж назвою.

Авторка книг: «Діти» («Повість про Марію і Магдалину»; «Філософський камінь (1982); «Господар» (1986), «Гірчичне зерно» (1990); «Записки Білого Пташка» (1999) «Захід сонця в Урожі» (2003), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Втеча звірів, або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Мій Близький і Далекий Схід» (2009), «Урізька готика» (2010), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Уріж та його духи» (2012), «Кожен день — інший» (2013) та інших.

Лауреатка Шевченківської премії.

Народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер – Київський національний університет ім. Т.Шевченка) (1981) та французьку філологію Київського інституту іноземних мов (тепер – Київський лінгвістичний університет) (1994). Авторка низки новел та багатьох перекладів, працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова (1993). Друкувала в періодиці оповідання та новели, деякі з них перекладались і друкувались французькою, німецькою, хорватською та білоруською мовами. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

Леся Українка (справжнє ім'я — Лариса Петрівна Косач, у шлюбі Косач-Квітка; 1871, Новоград-Волинський, Волинська губернія, Російська імперія — 1913, Сурамі, Тифліська губернія, Російська імперія (нині Грузія)) — українська письменниця, перекладачка та культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія.

У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів українського жіночого руху та національного відродження.

Серед мистецької спадщини — збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Ольга Кобилянська (1863–1942) — буковинська феміністка, авторка повістей та оповідань про проблеми українського жіноцтва. Її творча спадщина велика й різноманітна.

Оксана Забужко — письменниця, авторка двадцяти книжок різних жанрів (поезія, проза, есеїстика, критичні студії). Випускниця філософського факультету та аспірантури з естетики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

На початку 1990-х років викладала україністику в США (Гарвардський, Пенсільванський, Пітсбурзький університети). Твори Оксани Забужко перекладено у понад двадцяти країнах світу, екранізовано, інсценовано, покладено на музику.

Лауреатка численних престижних премій і нагород, остання з яких — премія Центральної і Східної Європи Ангелус за найкращий роман року, виданий польською мовою («Музей покинутих секретів», 2013).

Дарина Дмитрівна Макогон, відома як Ірина Вільде (5 травня 1907, Чернівці — 30 жовтня 1982, Львів) — українська радянська письменниця. Лауреатка Шевченківської премії (1965) за феміністичний роман «Сестри Річинські». Перша жінка-лауреатка цієї премії. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965—1966).

Від 1922 року навчалася в гімназії в Чернівцях. У зв'язку з тим, що місто в 1918 році окупувала Румунія, 1923 року сім'я Макогонів переїхала до Станиславова в межах Другої Польської Республіки, де батько працював учителем. Як стверджує дослідниця Марія Вальо, перше оповідання «Марічка» було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі в 1926 році.

У 1928 році вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. 1930 року під час пацифікацій Дарину Макогон не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станиславова. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 році надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 року). У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 році) з часів навчання в Чернівецькій гімназії, і того ж року написала продовження — повість «Б'є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік.

Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські». 1936 року народила старшого сина Ярему. Зібрала рукописи, опублікувала статті, спогади про Богдана-Ігоря Антонича. У 1939 році вийшла друком повість «Повнолітні діти», яка склала разом із «Метелики на шпильках» і «Б'є восьма» цикл «Метелики на шпильках».

У 1940 році Ірина Вільде прийнята до Спілки письменників УРСР. Під час німецької окупації проживала в селі Микуличин (тепер Надвірнянський район Івано-Франківської області), чоловік працював у мережі ОУН. 1942 року народила другого сина Максима. Після доносу місцевих поляків у гестапо чоловіка зарештували, і того ж дня Ірина з синами, попереджена німецькими урядовцями, втекла з Микуличина до батьків, які мешкали в Ходорові. Згодом чоловіка розстріляли гітлерівці, Вільде з дітьми переїхала до села Добрівляни (тепер Дрогобицький район), влітку 1944 року повернулася до Ходорова, де зустріла прихід «других совітів». У 1945-1949 роках Ірина Вільде працювала спецкореспонденткою газети «Правда Украины». 1947 року стала депутаткою Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. У 1949 році вийшла друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми.

У 1949-1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників, як і Михайла Рудницького, за звинуваченнями в націоналізмі. У травні 1950 року одружилася з російськомовним інженером з Харківщини, полковником КДБ Іваном Дроб'язком (1897-1971), що працював на одному з військових заводів, який збудував для неї дачний будинок у селі Дора біля Яремча. Надалі гоніння вщухли, 1952 року Ірина Вільде опублікувала роман «Повнолітні діти», перероблений з циклу «Метелики на шпильках», в 1955-1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 році. У 1960 році розлучилася з Дроб'язком. 

1964 року вийшов 2-й том «Сестер Річинських». За цей роман у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію. У 1965-1966 очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Численні життєві колізії і проблеми не оминули Ірину Вільде (тривалий час хворіла розсіяним склерозом). Померла 30 жовтня 1982 року. Похована на 59 полі Личаківського цвинтаря у Львові.