Українська сучасна проза. 25 найкращих оповідань

Тарас Прохасько (16 травня 1968, Івано-Франківськ) — сучасний український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Член Асоціації українських письменників.

Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1992). Брав участь у студентському русі 1989-1991 років, у «революції на граніті» у Києві у 1990 року.

За словами Прохаська, він вирішив стати письменником ще з 12 років. У школі не читав радянських українських авторів. Тільки після армії прочитав вірші Дмитра Стуса та почав писати сам. Оскільки Тарас вчився на абсолютно немистецькому біологічному факультеті, Прохасько певний час вважав, що сучасної української літератури не існує. Перші її твори він прочитав лише у 1990 році, коли познайомився з Юрком Іздриком, який розвісив в Івано-Франківську оголошення про створення літературно-мистецького часопису «Четвер». Перші твори Прохаська Іздрик не прийняв, а згодом Тарас написав своє перше оповідання «Спалене літо», яке було опубліковане у часописі.

Після закінчення навчання змінив безліч професій: трудився в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, викладав у школі рідного міста, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії.

У 1998 році почав працювати журналістом у львівській газеті "Експрес", згодом писав авторські колонки до "Експресу" та "Поступу". Коли друзі Прохаська створили «газету його мрій», почав писати статті та вести авторську колонку в Івано-Франківській обласній тижневій газеті "Галицький кореспондент".

У 2004 році кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza — Homines Urbani». У квітні 2010 року Прохасько вперше відвідав США, де в нього відбулися творчі вечори у Нью-Йорці та Вашингтоні.

Одружений, має двох синів.

Нагороди

1997 — лауреат премії видавництва «Смолоскип».
2006 — перше місце у номінації «Белетристика» за книгу «З цього можна було б зробити кілька оповідань» (версія журналу «Кореспондент»).
2007 — третє місце у номінації «Документалістика» за книгу «Порт Франківськ» (версія журналу «Кореспондент»).
2007 — лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада (заснована Польським інститутом у Києві).
2011 - книгу Тараса Прохаська «БотакЄ» було визнано «Книгою року».

 

Юрій Іздрик (16 серпня 1962, Калуш) — український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Один із творців станіславського феномену.

Юрко Іздрик народився в м. Калуш на Івано-Франківщині. В школі вчився на відмінно, любив математику, грав у шкільному ансамблі, тоді ж почав цікавитися літературою. Закінчив музичну школу по класу віолончелі та фортепіано, самотужки опанував гру на гітарі та мандоліні.

По закінченні школи вступив на навчання у Львівський політехнічний інститут. У студентські роки вивчав історію мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру. Після університету почав працювати інженером на Івано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин (1984–1986), згодом — у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990). У 1989 р. розпочалася історія легендарного журналу — «Четвер». Перші два номери були самвидавними.

У 1990 р. Юрко запропонував Андруховичу разом випускати «Четвер», на що той одразу ж погодився. Кілька років митці працювали над журналом разом. Дружні стосунки Ю.Андрухович та Ю.Іздрик підтримують до сьогодні.

Перші твори Іздрика з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об'єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990–1994). Про це свідчить участь у численних художніх виставках. Роботи Іздрика-художника користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду.

У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою. Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998). Читачі настільки захопились «книгою про сни у снах» (В.Габор), що перший тираж книги, виданий в Івано-Франківську, був розпроданий за тиждень.

Вже другий рік поспіль Ю.Іздрик займається спільним музичним проектом з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком «DrumТИатр».

Зараз живе і працює у Калуші. Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), «Underwor(l)d» (2011), «Іздрик. Ю» (2013), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства.

Софія Андрухович — українська письменниця, перекладачка. Лауреатка Літературної премії імені Джозефа Конрада (2015). Найвідоміший твір «Фелікс Австрія» (2014) приніс авторці нагороди «ЛітАкцент» та «Книга року BBC» . 

Майбутня письменниця з'явилася на світ в Івано-Франківську в родині українського письменника Юрія Андруховича. Закінчила місцевий природничий ліцей. Здобувати вищу освіту вирушила до Львова, де й закінчила Українську академію друкарства. Починала свій професійний шлях з часопису «Четвер», де була редакторкою. Згодом вела колонку у виданні «Збруч».

Письменницький дебют відбувся 2002-го з ідилічної повісті «Літо Мілени». У наступні роки вийшли друком прозові збірки: «Старі люди», «Жінки їхніх чоловіків», «Сьомга». 2014 року опублікований роман «Фелікс Австрія». І цього ж року твір став «Книгою року ВВС». Успіх роману серед читачів був настільки потужним, що 2020 року українська кінокомпанія зняла повнометражний фільм «Віддана» за мотивами роману. Також 2020 року опублікований роман «Амадока», який 2023-го здобув премію імені Шолом-Алейхема.

Новим романом письменниці «Катананхе» (2024) уже насолоджуються українські читачі. Переклала з польської мови книжку Мануели Ґретковської «Європейка». З англійської — «Гаррі Поттер і келих вогню» Джоан К. Ролінґ (у співавторстві з перекладачем Віктором Морозовим), твори Кадзуо Ішіґуро й Клайва Льюїса. Одружена з українським письменником Андрієм Бондарем, виховує доньку. Родина мешкає в Києві. 

Сергій Жадан — культова постать в сучасній українській літературі, автор романів «Інтернат», «Месопотамія», «Ворошиловград», поетичних збірок «Господь симпатизує аутсайдерам», «Життя Марії», «Тамплієри» тощо. Його творчість відома далеко за межами нашої держави.

Твори Жадана відзначені престижними міжнародними літературними нагородами, такими як премія Бу-Ба-Бу за найкращий вірш року, премія «Книга року BBC», літературна премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського, премія Brücke Berlin, ремія Jan Michalski Prize for Literature, премія «ЛітАкцент року» тощо. Вітчизняні та зарубіжні критики високо поціновують літературний доробок автора.

Галина Пагутяк — відома українська письменниця. Народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала в село Уріж. Наймолодша з трьох доньок.

Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або, як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб).

Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім.Т.Шевченка. Працювала в школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї.

Як прозаїк дебютувала в журналі «Дніпро» повістю «Діти» (1981 р.). Через рік у письменницькому видавництві України вийшла її перша книга під тією ж назвою.

Авторка книг: «Діти» («Повість про Марію і Магдалину»; «Філософський камінь (1982); «Господар» (1986), «Гірчичне зерно» (1990); «Записки Білого Пташка» (1999) «Захід сонця в Урожі» (2003), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Втеча звірів, або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Мій Близький і Далекий Схід» (2009), «Урізька готика» (2010), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Уріж та його духи» (2012), «Кожен день — інший» (2013) та інших.

Лауреатка Шевченківської премії.

Поетеса, літературознавець, перекладач. За освітою — філологиня-медієвіст, закінчила філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка та аспірантуру цього ж навчального закладу. Захистила дисертацію на тему «Українське низове бароко: поетика стилю і жанру» (2001), авторка низки наукових розвідок про різні жанри школярської літератури XVII–XVIII ст. Перекладає з польської, російської, білоруської мов.

Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І.Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010) та Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005).

Член Асоціації українських письменників та Українського ПЕН-клубу. Живе у Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.

Оксана Забужко — письменниця, авторка двадцяти книжок різних жанрів (поезія, проза, есеїстика, критичні студії). Випускниця філософського факультету та аспірантури з естетики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

На початку 1990-х років викладала україністику в США (Гарвардський, Пенсільванський, Пітсбурзький університети). Твори Оксани Забужко перекладено у понад двадцяти країнах світу, екранізовано, інсценовано, покладено на музику.

Лауреатка численних престижних премій і нагород, остання з яких — премія Центральної і Східної Європи Ангелус за найкращий роман року, виданий польською мовою («Музей покинутих секретів», 2013).