Битва за життя. Щоденник 2022 року

Народився Анатолій в дуже богемній тернопільській сім’ї, де спілкування з поетами, музикантами й художниками було буденною справою. В ранньому дитинстві під час театральних постановок часто куняв у перших рядах Тернопільського драмтеатру. За одним із апокрифічних джерел перший контакт із поезією відбувся у віці трьох років: коли тернопільська богема в другій половині 70-х до третьої ночі водила козу і горланила стрілецькі пісні тернопільський, тепер на жаль покійний, поет Борис Демків, який був сильно під мухою, ніс маленького Анатолія на плечах і вони раптово обидва впали.

У підлітковому віці, наприкінці 80-х, Дністровий навчався в одному з тернопільських ПТУ, досвід чого був використаний у написанні роману «Пацики», який став центральним у трилогії про проблемних тінейджерів із сімей люмпен-пролетаріату на зламі 80-90-х років. Після цієї трилогії Дністрового й досі хейтять і обожнюють, досліджують і замовчують, читають і захищають дипломні та дисертації, а критики називають «українським Берджесом» і «батьком українських пациків». Під час навчання в Ніжинському педагогічному університеті імені Миколи Гоголя взяв творчу обітницю – написати романи про всі міста, в яких мешкав, створити персональну «людську комедію» про українське суспільство доби Незалежності. Наразі автор вже змалював у своїх книгах міста Тернопіль, Ніжин та Київ.

Після повномасштабного вторгнення Анатолій долучився до Сил оборони України. 48-річний Дністровий жартує, що існує вагомий спосіб помолодшати – на схилі літ вперше потрапити в армію і стати молодшим лейтенантом. Отримав почесний знак «За збережене життя» від Головнокомандувача Валерія Залужного.