Галерея чуття. Живопис. Поезія. Проза

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в селі Богополі (тепер у складі міста Первомайськ) на Миколаївщині. Закінчивши 1955 року сільську середню школу, навчався в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторському відділенні. Нa особисте запрошення видатного кінорежисера і письменника О. Довжен­ка Вінграновський вступив до Всесоюзного державного інституту кінемато­графії у Москві, який закінчив 1960 року. Працював кінорежисером на Київ­ській кіностудії їм. О. Довженка.

Перші поетичні публікації Вінграновського з'явилися 1957 року. У квіт­ні 1961 року «Літературна газета» опублікувала велику добірку його творів. Наступного року побачила світ перша книжка Вінграновського «Атомні пре­люди». Етапами творчого зростання стали для нього збірки «Сто поезій» (1967) та «Поезії» (1971). У 80-х роках вийшли книжки «На срібнім березі» (1982), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1981).

Поезії Вінграновського на тлі тогочасного літературного продукту від­значалися глибиною думки і довершеністю образів. Не випадково відомий літературознавець В. Моренець назвав його «першим з-поміж рівних у пле­яді "шістдесятників"».

Важливою подією в українському літературному житті стала поява книжки інтимної лірики Вінграновського «Цю жінку я люблю» (1990), яка відкривалася віршем «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...» Пізніше вийшли збірки поета «З обійманих тобою днів» (1993) та «Любове, не прощавай!» (1997). Він також відомий читачеві як автор творів для дітей.

Іван Франко (1856 – 1916) – славний український діяч, будитель і просвітитель українського народу. На час його народження український дух в Галичині ледве жеврів під подвійним гнітом австрійської бюрократії і польського панства. Здавалось – Галичина от-от стане частиною Європи… як польська провінція.

Іван Франко був у числі діячів, котрі вирішили повернути колесо долі. Він уславився в кожному напрямку, за який брався – як поет, прозаїк, драматург, перекладач художніх творів усіх жанрів; як вчений-історик, фольклорист, етнограф, економіст, історик літератури; як журналіст, літературний критик, редактор і видавець; і нарешті як публіцист і політик.

В кінці його життя українське життя в Галичині стояло на твердій стопі не тільки в економіці, літературі й науці, але також в політиці, висуваючи гасло незалежної соборної України. На боротьбу за цей ідеал виступили люди, виховані на творах Франка.

Михайло Коцюбинський (1864, Вінниця, Подільська губернія, Російська імперія — 1913, Чернігів, Російська імперія) — видатний український письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові, титулярний радник. Батько Юрія, Оксани, Ірини та Романа Коцюбинських.

В українську літературу ввійшов як майстер психологічної прози. Вершинами його художнього стилю критики вважають «Fata Morgana», «Що записано в книгу життя» (1910), «Тіні забутих предків» (1911). У своїх останніх новелах доповнив свій характерний стиль елементами неоромантизму.

Леся Українка (справжнє ім'я — Лариса Петрівна Косач, у шлюбі Косач-Квітка; 1871, Новоград-Волинський, Волинська губернія, Російська імперія — 1913, Сурамі, Тифліська губернія, Російська імперія (нині Грузія)) — українська письменниця, перекладачка та культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія.

У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів українського жіночого руху та національного відродження.

Серед мистецької спадщини — збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).